Сочинения, сочинения по русскому языку, сочинения по литературе. бесплатные сочинения, сочинения, школьные сочинения, сочинение на школьную тему.

Васильєв Борис Львович народився 21 травня 1924 року в сім’ї командира Червоної Армії в місті Смоленську на Покровській горі. Член КПРС із 1952 року. Добровольцем пішов на фронт. Батько його був кадровим командиром. В 1969 році Б. Васильєв написав повість «А зорі тут тихі…», в 1974 році — роман «У списках не значився», які присвячені темі Великої Вітчизняної війни. Сучасна проза про війну примітна різноманіттям тим і жанрів. Але при всій цій розмаїтості авторських підходів і стилів особливої уваги заслуговує єдність сучасної радянської літератури про війну в тій її частині, що розкриває секрети нашої перемоги, пояснює причини й джерела подвигу народу.

Цікаво відзначити, що за останнім часом з’явилося багато книг про війну, герої яких змушені діяти в особливо важких умовах: те в умовах раптового оточення, те стримуючи розпачливий натиск ворога. Тобто письменники створюють образи людей, які перед особою страшної небезпеки, як «при світлі дня», розкривають щиросердечні якості,  виховані в них новим строїм, — саме ті, які й визначили переможний результат війни.

Це насамперед — максимальна віддача сил, викликана ясним і неухильним розумінням свого особистого боргу, де б не виявився боєць.

У повісті Бориса Васильєва «А зорі тут тихі…» трагічні дії відбуваються на мало кому веденому 171-м роз’їзді, у лісі, осторонь від якого німці цілодобово бомблять Мурманську дорогу. Назва повести є повною протилежністю подіям самої повісті. До символу, і героїчн і трагедійного одночасно, піднімається подвиг старшини Васкова й п’яти дівчин-зенітниць.

Сильне емоційне враження, що ця повість робить при першому читанні, ще більше зростає, коли починаєш читати її аналітично. Виявляється, вона надзвичайно коротка: деяким більше тридцяти журнальних сторінок! Це значить (оскільки зміст її бачиться величезним), що в цьому випадку лапідарність добутку відповідає глибинній специфіці мистецтва: автор зупинив нашу увагу лише на тих моментах дійсності, які загальцікаві й здатні схвилювати кожного особисто, і до мінімуму звів елемент безособов-інформаційний.

Максимальне розкриття можливостей людини у своїй справі, що разом з тим і одночасно є народною справою, — такий зміст узагальнення, що витягає нами з історії страшної й нерівної боротьби, у якій перемогли поранений у руку Васков і загиблі все до однієї його дівчини, яким ще тільки стояло довідатися радість любові, материнства.

«Одне знав Васков у цьому бої: не відступати. Не віддавати німцеві ні клаптика на цьому березі. Як ні важко, як ні безнадійно -тримати…

І таке почуття в нього було, немов саме за його спиною вся Росія зійшлася, немов саме він, Федот Евграфыч Васков, був зараз її останнім синком і захисником. І не було в усьому світі більше нікого: лише він, ворог да Росія».

Таким чином, невелика по числу сторінок повість Б. Васильєва дає більші підстави для багатоаспектного й серйозного розбору ідейно-художніх достоїнств сучасної радянської літератури.

Але тут про неї говорилося лише у зв’язку з тим, що книги про війну переконливо розкривають такий секрет нашої перемоги у Великій Вітчизняній війні, як масова ініціатива радянських людей усюди, де б їм ні довелось боротися, — чи виковуючи перемогу в тилу, пручаючись загарбникам у полоні й в окупації або воюючи на фронті.

Мир не повинен забувати жахи війни, розлуку, страждання й смерть мільйонів. Це було б злочином перед полеглими, злочином перед майбутнім. Пам’ятати про війну, про героїзм і мужність минулими її дорогами, боротися за мир — обов’язок всіх живучих на Землі.

«А зорі тут тихі…» повість Бориса Васильєва зробила на мене сильне враження. Вона вразила своєю глибиною й важливістю піднятих проблем.  Цікава манера письменника: він ніде не обрушує потоку слів на адресу героїв, не дає їхніх прямих характеристик, як би бажаючи, щоб ми самі розібралися в них. Повість змушує нас  задуматися. Саме головне в ній — вона не залишає нас байдужими.