Учора я подивився фільм по романі Лилиан Войнич «Ґедзь», у якому розповідається про юнака по імені Артур, що очолив рух за звільнення Італії від гніта Австрії. «Ґедзь» -так назвав себе Артур; колись таке прізвисько взяв собі Сократ, для того щоб підняти народ на повстання в Афінах. Італієць по походженню, Артур жив у сім’ї англійців, які займалися торгівлею й були досить шановні. Артур дуже любив Італію й тому встав у ряди організації, що боролася за волю Італії. В Артура був наставник, падре Монтанел-ли, якому він довіряли свої самі таємні думки. Він розповідав йому про визвольний рух, про те, що вони перевозять зброю й заборонену літературу, і, коли падре запитує його, навіщо він це робить, він відповідає: «Заради Бога й народу».
Один раз, придя в церкву на сповідь, він розповів святому батькові про плани організації й назвав ім’я Джордано Болли, проводиря організації. Він не знав, що святий батько виявиться зрадником. Треба обмовитися, що святим батьком був не падре Монтанел-ли. Артура забрали у в’язницю й показали паперу, де нібито Болла дав показання, що Артур складається в організації. Артур зрозумів, що це підробка, і сказав в особу начальникові поліції, що той брехун і мерзотник, за що був кинутий у карцер. Незабаром він відтіля вийшов під поручництво падре. Виходячи з в’язниці, він зустрів Джемму, дівчину, що любив, і та сказала йому, що нібито Артур зрадив Боллу. Вона не вірила в це, але Артур зізнався, що це правда. Вона була шокована цим, Артур намагався їй усе пояснити, але вона не слухала його й не захотіла більше бачити.
Артур був повністю подавлений, він зрадив друга, він втратив свою дівчину, він знеславив сім’ю, і тому він не знайшов іншого виходу, крім як покінчити із собою. Але йому перешкодила його мачуха, і в пориві гніву вона розповіла таємницю, що зберігалася дуже довго. Вона розповіла йому, що падре Монтанелли його батько. Це було ще одне сильне потрясіння, і Артур через шок став заїкою.
Один раз була перестрілка, Джеммі і його батькові сказали, що Артур потонув. Але Артур був живий, він тайкома сплив у Південну Африку, де п’ять років провів у жебранні. Він працював актором і повинен був виходити на сцену, навіть коли був хворий. Всі ці п’ять років над ним знущалися, використали як раба. Один раз він упав прямо посередине залу через хворобу, коли він опам’ятався, то довкола нього стояли люди. Вони глузували з нього, плювали йому в особу, топтали його. Він жив би так і далі, якби не одна експедиція, що у буквальному значенні врятувала його. Там він примкнув до загону, що теж боровся за незалежність.
Через шістнадцять років він знову приїхав в Італію. Він уже був ватажком групи, що звалася «Червоні пояси». Він виявив бажання допомогти підпільної організації, який керувала Джемма. Він вирішив допомогти, тому що він дотепер любив Італію й бажав її звільнення, і, головне, він любив Джемму. Він повернувся в храм, де колись сповідався зраднику-священикові-зрадникові, знайшов його й убив, але не як священика, а як зрадника. Він любив Джемму, але вона навіть не довідалася його, тому що це був не той Артур, якого вона любила, це була людина, весь покритий шрамами, з рукавичкою на лівій руці, тому що вона була знівечена кулями, з іншим ім’ям. Для неї він був мертвий. Вона почувала, що вона пов’язана із цією людиною, але не могла зрозуміти чому. Артур також любить свого батька, хоча робить вигляд, що ненавидить його.
Разом із Джеммою і її соратниками Артур придумує план, як почати повстання. Вони вирішують викрасти із чотирьох провінцій по кардиналі й, захопивши їх, продиктувати свої умови. Артур посилає людину в провінцію, для того щоб той знайшов зброю, але через зрадництво ця людина гине, і Артурові доводиться їхати самому.
Перед від’їздом Джемма й Артур залишаються одні. Артур жартує, хоча розуміє, що він уже не повернеться до неї, а Джемма дорікає його в несерйозності до майбутньої справи. І коли Артур їде, він перед виходом обертається, і в його очах коштують сльози, він намагається сказати Джеммі, що він неї любить і що він той самий Артур, але зупиняється й іде.
Артур приїхав у провінцію, .усе йшло за планом, якби не непередбачена випадковість. У церкву ввірвалися солдати й намагалися заарештувати Артура; зав’язалася стрілянина, і Артур ранив офицера. Він уже хотів добити його, але між ним і офіцером устав кардинал. Артур не зміг, та й не міг застрелити батька. Його схопили й посадили у в’язницю, звідки він уже вийти не зможе. Артура намагаються судити воєнно-польовим судом, але кардинал проти й просить привести Артура до себе для розмови. При зустрічі Артур намагається сказати батькові, що він живий, але кардинал своїми питаннями відбиває полювання в Артура говорити що-небудь. Друзі Артура готовлять йому втеча, і всі вже готово, ґрати перепиляні, хвіртка, що веде в підземелля, відкрита, але Артур, убитий хворобою, падає за два кроки від волі. Він знову у в’язниці. До нього приходить кардинал, тому що в Артура подвійний привілей — він в’язень і він хворий. Під час розмови Артур називає Монтанелли падре: так він називав його протягом всього життя. Кардинал думав спочатку, що йому це почулося, але Артур говорить йому все, що відбулося з ним, і відбувається зустріч батька й сина. Падре дуже радий, він плаче, тому що думав, що втратив його, але це ще не найстрашніше. Він повинен підписати папір про передачу Артура під воєнно-польовий суд, а це смерть. Артур намагається вмовити батька відмовитися від Бога й піти з ним. От отут наступає найстрашніше для падре. У нього самий складний у світі вибір — відмовитися від Бога, у який він вірив всі ці довгі й болісні роки, або відмовитися від сина й втратити його тепер назавжди. Артур не розуміє батька, він говорить: «Я не прийму допомога від священика, тому тобі прийде підписати указ», — і бідному батькові нічого не залишається, як підписати синові смертний вирок.
Артура присудили до розстрілу. Він мав право на останнє бажання, і він попросив перо, чорнило й папір. Він написав лист Джеммі, де останні рядки звучали приблизно так: «Я обіцяв сказати тобі одну річ, а обіцянки треба тримати. Я любив тебе, коли ти була маленькою дівчинкою й заплітала кіски, я люблю тебе й зараз.
Прощай, Артур». І наприкінці він сказав: «Финнта ля комедія».
Він попросив коменданта не зав’язувати йому ока й залишити руки вільними. До нього прийшов батько, але було пізно, вирок був наведений у виконання. І в останню хвилину Артур вимовив: «Ну що, тепер ваш Бог задоволений?»
Не перенесучи втрати сина, батько вмер прямо на службі в церкві. І останні його слова були: «Господи! Хворий^-те як…»
Батько приніс свого сина в жертву так само, як Бог приніс у жертву свого сина в спокуту гріхів людських, але була одна лише маленька й у той же час більша різниця — син падре не воскресне.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Фільм по романі Лилиан Войнич «Ґедзь» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
10.02.2010 в 09:05 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...