У нашій сім’ї давно зберігаються підшивки так званих товстих журналів. Мені стало цікаво, що ж у вісімдесяті роки друкувалося в них. Я прочитала кілька номерів «Юності» за 1987- 1988 роки, і серед них звернула увагу на оповідання В. Ерофеева «Калоші», на який і хочу зараз написати рецензію. Вибрала я це оповідання не тому, що він зробив незабутнє враження або ж був дуже простий. Навпаки, так до кінця, напевно, я й не зрозуміла автора, та й закінчена думка навряд чи зложилася. Імовірно, чимсь зачепило за живий цей літературний твір. Чим же? Що в ньому незвичайного?
Незвичайне починається з перших же слів. Оповідання йде уривчасто, як у кінофільмі, фрагментарно: погляд автора спрямований те на один аспект, то на інший, і між цими «кадрами» немає видимого зв’язку, поки не переглянеш всі (як у мексиканських телесеріалах). Перше й друге речення начебто б і не зв’язані за змістом. «Свята скінчилися. Хлопчик судорожно вцепился в пожежні сходи». У дитину кидають каменями, і він летить спиною вниз. Так закінчується перший абзац. Серце стискується. Чекаєш трагедії. А далі… мова йде про директора школи, його «заграванні» (начебто б) з молодою вчителькою початкових класів Зоєю Миколаївною. Але отут директор (до речі, ім’ям його автор не наділяє) говорить Зої Миколаївні (не як директор, а як чоловік!) про те, щоб вона не носила панталони. Тут же письменник дає зрозуміти, що, швидше за все, молода вчителька закохана в директора. Оповідання переривається описом появи ра-бочего, що знімає прикраси з балкона квартири. Але ця квартира не вчительки. І знову, як у кіно, що випливає кадр — учителька, що розмовляє з Изей Мойсейовичем, учителем літератури. Знову її міркування про директора, що, очевидно, ненавидить неї, підглядає, підслухує за дверима. Це Зоя Миколаївна міркує будинку, схлипує, а братик молодший, дражнячи, говорить, що вона «улопалася». От так оповідання постійно переривається те появою робітника у квартирі, де жив хлопчик, головний герой (помітимо, що і йому автор не дає імені), те оповіданням про те, як цього учня бабуся проводжає в школу. А далі вже все йде гладко, по сюжеті.
Хлопчик приходить у школу, його хлопці б’ють у роздягальні; кваплячись, він швидко збирає все вивалившееся в портфель. Боячись спізнитися на урок і не придумавши нічого іншого, він суне калоші в кишені штанів. Біжить повз директора, влітає в клас, Зоя Миколаївна зауважує щось торчащее зі штанів, виймає. Це виявляються калоші. Спочатку починає реготати весь клас, а потім і сама вчителька. Хлопчик же в цей час просить Добродії помилувати всіх. Зоя Миколаївна розуміє, що він святий. У цей час з’являється директор, викликає педагога в коридор і пропонує їй… вийти за нього заміж. «Зоя Миколаївна слабко скрикнула й полетіла з пожежних сходів спиною вниз». Я не випадково так докладно переказала сюжет, тому що думаю, що даний добуток маловідоме, а не знаючи, складно розмовляти. Отже, початок і кінець оповідання майже дослівно збігаються. Напевно, автор хотів підкреслити беззахисність героїв у цій ситуації, їхня відкритість і ранимость. Одна із проблем добутку — проблема взаємин людей. Автор указує на різні її аспекти: директор і учні, учителі й директор, чоловік і жінка, учень і однеклассники. Розглянемо деякі з них. Директор і учні. Він ненавидів їх, мітив вище, але в силу обставин (справа, імовірно, відбувається на початку п’ятидесятих років) виявився в школі. І особливо не любив таких «благополучних хлопчиків, що пахнуть дитячим милом», якої був головний герой. Учні страшно боялися його.
Але директор, напевно, ненавидів і вчителів. Двічі в короткому оповіданні він вимовляє фразу «Ви в мене отут, у кулаку». Сталінський режим, у якому був вихований цей військовий служака, що не замислюється при розстрілі німців, наклав відбиток на нього. Директор твердий, байдужий, користується тими методами (підслуховування, терор, лемент), що йому більше зрозумілі. У взаєминах його із учителями простежується й інша проблема, так зване єврейське питання. Директор не дозволяє Изе Мойсейовичеві говорити про Эренбурге. Правда, автор, імовірно, цю проблему намічає лише більше яскравою характеристикою часу й самого персонажа.
В оповіданні письменник говорить про жорстокість і доброту. Стає моторошно, коли весь клас до упаду регоче над першокласником. Причому автор двома словами називає долю багатьох дітей, бажаючи підкреслити, швидше за все, їхня різниця, різноманіття характерів, але загальну бездуховність. Ні про один він не скаже як про серцеву, чуйну людину. І лікар, і літератор, і вбивця, і довгожителька — усе сміються. Тільки над хлопчиком Зоя Миколаївна бачить німб. «Святий» буде любити всіх і просити Бога про помилування. Імовірно, ця ідея добра, милосердя й скорила мене в цьому оповіданні найбільше. По-моєму, у художнім відношенні добуток незовсім. Немає стрункої системи образів. Про директора вже майже все сказано. Автор явно іронічно ставиться до нього. Навіть саркастично. Характеризуючи директора, В. Ерофеев уживає такі фрази: «директора каламутило від дітей», він говорить про любов, «женучи… різкий сморід від чоловічого рота». Але в той же час автор пише про директора, що він був «худенький… чернявенький, із ще молодою особою». Його любить героїня, що явно симпатична письменникові. І в директора немає імені, як і в хлопчика. Це їх зближає, а може, і протиставляє, як Бога й Сатану.
Зоя Миколаївна змальована автором іронічно («її особа жахливо подуріла», «непедагогічний сміх», історія з панталонами). Але в загальному вона подобається письменникові. Так, він говорить, що вона «молоденька», усього соромилася; порівнює її лемент із «жалюгідним лементом пораненого птаха» (правда, порівняння далеке не оригінальне). З явним пещенням, співчуттям, добротою створює В. Ерофеев образ хлопчика. Він при його описі використає уменьшительно-ласкательние суфікси (голівка, кружок, німб, як скоринка льоду, кулачок і так далі). Хлопчик не вміє грубити, грубіянити, битися. Він жалує й любить усіх, живе за законами Божим. І цей першокласник викликав у мене багато добрих почуттів, зачепив за живе, змусив задуматися над взаєминами моїх однолітків. Оповідання Ерофеева, що загострює увага на моральних проблемах, на мій погляд, дуже актуальний у наш жорстокий суворий час. Може бути, тому мені й схотілося написати про нього.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Твір на оповідання Ерофеева «Калоші» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
09.02.2010 в 09:18 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...