На порозі третього тисячоріччя людство знову й знову шукає відповіді на вічні питання про сенс життя, про суспільство й людину, їхньої відповідальності за сьогоднішній день. Саме за сьогоднішній, тому що завтрашнього може й не бути. Існування й руйнуюча дія ядерної зброї, освоєння космосу у військових цілях, що залишає бажати кращого екологія — все нагадує й попереджає про можливу катастрофу всієї цивілізації. Ніхто нікого не переможе, ніхто не уцелеет поодинці. Рятуватися й рятувати треба всім разом. Суспільство — це люди, а люди бувають різними. На що здатно суспільство, якщо в ньому замість культу релігії затвердиться культ насильства, наживи за всяку ціну? Безпристрасного, байдужні, споріднення не пам’ятають манкурты — невже такі люди зможуть забезпечити прогрес і потрібні суспільство? Що удержить людей і змусить соромитися аморальних учинків? Совісно, соромно — адже за це не платять, не карають. Мій зручний мир, мої інтереси й інтереси суспільства — як гармонійно об’єднати їх? Ці питання нещадно ставить життя, і всі люди здають цей іспит, як роблять це й герої роману Чингиза Айтматова «И довше століття триває день».
Чингиз Торекулович Айтматов увійшов в історію російської літератури «Повістями гір і степів», які дихали молодістю, свіжістю, любов’ю до рідного краю, до людей, що живуть у горах Тянь-Шаню, що оточують велике озеро Іссик-Куль. Минаючи нескільки таких же світлих і радісних повістей, Айтматов почав замислюватися про глибокі проблеми всього людства, і у творчості зазвучали тривожні ноти. Уперше ж відчуття болючого шоку читач випробував від повісті «Після дощу» («Білий пароплав»). І протягом наступного років письменник формулює всі нові й нові соціальні, психологічні, загальнолюдські проблеми, що хвилюють сучасність. І от отут з’являється перший роман Айтматова, що вбрав у себе багаторічна праця, переживання й міркування письменника. Це й був «Буранний полустанок», що більше відомий за назвою «И довше століття триває день».
Незважаючи на настільки величезну філософську роль, роман захоплює не відразу. Філософський епіграф з «Книги вболівай» X століття, незвичний початок: «Було потрібно велике терпіння в пошуках видобутку по висохлих байраках і облисілих балках», літній казах везе ховати свого друга на родовий цвинтар — зовсім іншим, далека моїм інтересам життя відкривається на перших сторінках роману. Але повна схованої сили, точна проза Айтматова захоплює, і поступово починаєш відкривати глибинний зміст що відбувається, таємну взаємозв’язок подій, осягати в слові внутрішню роботу душі письменника, про що він і говорить в епіграфі.
Сюжет роману простий: мышкующая голодна лисиця виходить до лінії залізниці, жінка похилого віку поспішає повідомити, що «умер самотній старий Казангап», шляховий обхідник Едигей вирішує поховати друга на древньому родовому цвинтарі. І сумна процесія, очолювана Едигеем на Каранаре, розмірно рухається в глиб степів до цвинтаря Ана-Бейит. Але там уже їх чекає приголомшуюча новина: свята святих казахів «підлягає ліквідації», на місці цвинтаря буде перебувати стартова площадка для запуску ракет по програмі «Обруч». Чиясь невблаганна воля в особі лейтенанта Тансыкбаева відлучає людей від їхньої святині. «Принижений і розстроєний» Едигей, переборовши опір сина Ка-зангапа Сабиджана, ховає друга неподалік, на обриві Мала-кумдычап. І наприкінці цієї історії, як і в її початку, з’являється символ Природи: шуліка, ширяючи високо, спостерігає стародавню справу поховання й передстартову суєту на космодромі,
А паралельно йде оповідання про зовсім інший світ, центр якого перебуває південніше Алеутських островів у Тихому океані, у квадраті, приблизно равноудаленном від Владивостока й Сан-Франциско. Це авіаносець «Конвенція» — науково-стратегічний штаб Обценупра по спільній програмі «Деміург». Тут американський і радянський паритет — космонавти, зв’язавшись із позаземною цивілізацією, покинули станцію «Паритет» «тимчасово, щоб після повернення доповісти людству про результати відвідування планети Лісові Груди». Пояснюючи причини свого «безпрецедентного підприємства», вони пишуть: «Нас веде туди спрага знань і віковічна мрія людини відкрити собі подібні істоти в інший світах, для того щоб розум об’єднався з розумом».
При зіставленні таких ліній сюжету виходить, що автор, осягаючи доконаний мир, удивляється в нього з космічної безодні: чи зможуть люди змінити свої подання про мироустройстве, щоб увійти в новий населений простір? З іншого боку, сучасність последуется із глибини споконвічної Природи, з позицій патріархального світорозуміння: чи збережуть люди традиції й духовні цінності предків, чи збережуть землю у всій її унікальності?
Введення космічної, навіть науково-фантастичної сюжетної лінії ускладнило композицію роману. У ньому існує як би кілька просторів: Буранного полустанку, Сары-Озеков, країни, планети й далекого космосу. Так само сполучаються в романі й різних шарах часу: минуле, сьогодення й майбутнє. А в центрі їхнього перетинання — людин, дієприкметниковий і до лисиці, і до ракети, покликаний усе розуміти, з’єднувати, гармонізувати. Це і є головний герой роману Едигей Жангельдин, Буранний Едигей, що прожив безвиїзно сорок років на полустанку, фронтовик, теперішній трудяга, трудівник. Як писав сам Айтматов, «він один з тих, на яких, як говориться, земля тримається… Він син свого часу». І поруч із ним у центрі роману верблюд-сырттан (сверхсущество), що веде свій рід від білоголової верблюдиці Акмал, як втілення самої Природи, її рівності з людиною. Між ними, людиною й верблюдом, лежить шар міфів: переказ про цвинтар Ана-Бейит, легенда про трагедії манкурта, про те, як Найман-Ана намагалася воскресити любов’ю пам’ять у сына-манкурта і як літає тепер над степом птах Доненбай з відозвою до людей: «Згадай ім’я твоє! Твій батько Доненбай!..» Сюди ж примикає написане ритмічною прозою переказ про любов старого співака Ага, «степового Ґете», до юного акынше Бегимай. Легендарні події минулого живуть у спогадах Едигея, переплітаючись із днем сьогоденням: легенда про манкурте з долею Сабиджана, переказ про золото мекре з життям дітей Абуталипа, а легенда про любов Раймалы-ага з переживаннями самого Едигея, Ці міфи привносять у композицію роману нові непередавані відчуття, роблять його схожим на казку, від якої просто неможливо відірватися, хочеться з головою поринути в цей прекрасний мир неповторної прози.
День сьогоднішній у романі увібрав у себе глибинну вагу пам’яті, оскільки «розум людини — це згусток вічності, що увібрав у себе тисячоріччя історії й еволюції, наше минуле, сьогодення й конструкцію прийдешнього… Ми є те, що ми пам’ятаємо й чекаємо». Тому особливим-особливій-по^-особливому звучить назва роману — рядок з вірша Б. Пастернаку «Єдині дні». Це вірш — антипод роману по легкому смутку, задушевності почуття, ледве неуважного погляду на минуле, розчинене в майбутньому. Роман же трагічний, що оголює всі конфлікти сучасності, що вимагає від кожного негайних однозначних рішень. У такій назві укладена не тільки важлива для письменника ідея, думка, але й поетичний, музичний образ, ліричний мотив, що «просвічує» крізь тканину всього роману. І довше століття триває день похорону Казангапа, день напружених міркувань Едигея про складні питання часу, історії. І от художнє чудо: у його спогадах і міркуваннях відкривається нам
ідеальне поводження й житіє людини. Ми читаємо не про колишній і не про те, як живуть, а про те, як жити. Жити в гармонії із природою й із самим собою, личностно й щасливо, на чистих початках. Основою життя героїв роману на Буранному полустанку стали Пам’ять і Совість. Ці люди не рвуть від життя шматки й не шукають, де краще. У суворій природі Сары-Озеков вони вловили живу душу самої Природи й уміють радуватися малому — поезії зливи, наприклад. «Абуталип і діти купалися в потоках зливи, танцювали, шуміли… Те було свято для них, віддушина з неба». Життя сімей Едигея, Казангапа й Абуталипа Куттыбаева протікає зі своїми страстями, надіями й труднощами. А в труднощах загартовується характер, очищається душа й розум. І цінності в їхньому світі щирі: любов сімейна, чесний праця, незлобива життя. Можливо, ідеальні відносини між сім’ями на Буранному — втілення мрії письменника, прообраз відносин між народами й державами. Однак Едигей і Укубала, Абуталип і Зарипа далеко не наївні люди. У тязі до вільного життя вони протистояли законам роду, випробували гоніння в певний період історії. Тому й дорожать так тремтливо й ніжно один одним і дітьми. Сімейна любов — головна цінність. Та й життя на полустанку схожа на братній гуртожиток. В основі її — жаль і духовність. І Едигей у цьому світі — головна особа, для всіх підтримка й опора. Без нього немислимий Боранлы — Буранному, відкритому всьому вітрам на світі, поміщений автором у сары-озекские степу — великі й пустельні простори. Сары-Озеки не просто степу, це сама нескінченність із її холодною байдужістю до людини, до його пошуків сенсу життя, щастя, справедливості: «Едигей раптом відчув повне спустошення. Він упав на коліна в сніг… і заридав глухо й надсадно. У повній самітності, посередині Сары-Озеков, він почув, як рухається вітер у степу…» Разом із затерянностью людини в просторах степів автор одночасно підкреслює й затерянность Землі в зоряній нескінченності: «И плила Земля на колах своїх, омивана вышними вітрами. Плила навколо Сонця й, обертаючись навколо осі своєї, несла на собі в ту годину людини, уклінного на снігу, посередині сніжної пустелі… І плила Земля…» І Едигей зумів стати рівним нескінченності по своїй істинно людській суті, тому що в основі його особистості лежить знання законів природи й тонка інтуїція в спілкуванні з людьми, почуття відповідальності за всі навколо. Автор затверджує, що тільки особистість, що вбрала в себе досвід предків і включена у світову культуру, здатна, звіряючись зі своєю совістю, на «стрибок у свідомості», «революцію духу». Так, не знайшовши цвинтаря на своєму місці, Едигей дерзає заснувати нове, а паритети-космонавти на свій страх і ризик вирішують піти назустріч новому досвіду й знанню. Всі вони: космонавти й Едигей, Раймалы-ага й Абуталип, мати манкурта Найман-Ана — мають творче уявлення й благу волю, щоб прокласти нову стежку в поводженні, у думці, у праці.
Однак автор, закінчуючи роман, що іноді називають романом-попередженням, малює страшну картину апокаліпсиса: «Небо обвалювалося на голову, разверзаясь у клубах киплячого пламени й дихаючи… кожний новий вибух накривав їх з головою пожежею всеохватного світла й нищівного гуркоту навколо…» Це на
Землю, що здається з космосу «тендітної, як голова дитини*, натягають «холодною рукою» обруч ракети-роботи. Замкнув зв’язок часів: нові варвари підносять над миром сили зла давньої давнини. Ці люди без пам’яті, позбавлені самі досвіду свого народу, а отже, і перспектива^-перспективи-історичн-перспективи, позбавляють людство майбутнього. Починаючи із сімдесятих років художні й філософські пошуки письменника спрямовані на вироблення нового, планетарного мислення, пов’язаного із твердженням миру без війни, нового, планетарного гуманізму.
Чи буде так, роман не дає однозначної відповіді. Гуманізм може перемогти тільки в тому випадку, якщо люди не втратять історичну пам’ять, не вподібняться манкуртам.
Деформація совісті дозволяє людям залишатися байдужими навіть тоді, коли зневажаються моральні підвалини. Невже покоління конформістів іде на зміну поколінню Едигея й Казангапа? Невже влаштоване сите життя нездатне сформувати особистість, готову на протест через приниження достоїнства? Що це — плата за науково-технічний прогрес? Чи не занадто більша ціна? Чи прогрес це? Важкі, важкі запитання. Не страх, а совість повинна змушувати людей приписати відповідальність за происходящее навколо.
Кожний ответствен за час, у якому живе. От одна з головних позицій роману. І хочеться вірити, що добра воля політиків і народів дозволить уникнути светопреставления, що выпали на частку Едигея, про яке й оповідає роман Ч. Айтматова «И довше століття триває день».
Сочинение! Обязательно сохрани - » Рецензія на книгу Айтматова «И довше століття триває день» . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
06.02.2010 в 09:32 в категории Шкільні твори з російської мови.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...