Ще сонечко не позолотило вершини найвищих дерев, як Сірки розпрощалися з морозами. Швидко зібрались і рушили, кожен за своїм маршрутом. Морози пішли на південь, Сірки -на північ. Квапились кожен по своє. Сірко знов ішов позаду, замикаючи процесію, а Гриць з Григорієм попереду. В однім місці хлопці бачили смішну річ… Уже сонечко підбилося вгору й розіклало золоті плями, як шовкові хустки, на галявинах, на стежці, на каменях. Хлопці йшли далеко попереду, як раптом натрапили на велику гадюку, що лежала на стежці. Сіра, з чорними плямами, лежала вона на золотій латці сонячній і грілася собі. Зачувши кроки, ураз широко розкрила пащу. Але не підняла голови до хлопців — до небезпеки, як то гадюки завжди роблять, а поклала її на землю. Хлопці здивувалися. Але ще більше здивувалися, коли побачили, як в ту розкриту пащу, мов у нору, почали шмигати манюсінькі гадючата, рятуючись від небезпеки. Такі манюсінькі — завбільшки з циганську голку.
Хлопці почали реготатись. А гадюка, закривши лащу за останнім гадючам, гайнула в траву й щезла в кам’яних розсипах, з блискавичною швидкістю.
Старий Сірко квапив. Ішли без зупинки. Налягали, поки не припекло. Ішли становищами вздовж, спускались упоперек і переходили далі, потопаючи в росяних травах і бур’янах, підіймалися на інший становик…
І не було тим нетрям кінця-краю, і не було, здавалось, краю тій дорозі, тим мандрам до тієї загадкової паді Голубої.
Перепочивши і поснідавши та трохи поспавши, знову рушили. Усе далі й усе на одному місці — зі становика на становик, а тоді в долину і наче назад на той самий становик. Ішли по високих хребтах та по глибоких проваллях і темних ущелинах, -раз сонце зліва, раз справа, а раз зовсім померкло десь за первісним пралісом.
Стежка, що була перші дні така добре втоптана, помалу зійшла нанівець. Згодом і зовсім пропала. Ішли, далебі, навпростець. А хідня навпростець дуже важка тут. Перемагаючи великі труднощі, посувалися дуже поволі. Але посувалися. Тепер уже старий Сірко йшов попереду. Тільки він один міг вивести з цього зеленого хаосу й довести туди, куди треба.
До Голубої паді дійшли третього дня під обід. Заким дійшли, ще раз ночували на стежці, але вже біля води, у вершині річки Мухень. Власне, ніякої річки там і не було, так лишень річечка чи джерело. Падала та річечка стрімким водоспадом серед надзвичайних у своїй первісній красі урвищ і шуміла-шуміла. їх, таких водоспадів, безліч по нетрях.
Тут і отаборились. Розіклали величезну ватру. А що тут мошка не давала жити, то понапинали ще й накомарники — такі нам етики маленькі для кожного окремо, від комарів. Позалазили туди, кожен у свій, попідгортали поли під себе й гомоніли.
Глянути збоку — чудно: горить вогонь. Лежать собаки й гомонять люди, але людей нема. Лише чотири білі курники.
Завдання. Перекажіть текст стисло, розширивши тільки один епізод, який вам сподобався. Зробіть висновок, де й коли відбувалося описане.
Сочинение! Обязательно сохрани - » Тяжкий перехід. Стислий переказ І. Багряний . Потом не будешь искать!
Запись была опубликована
25.01.2010 в 11:17 в категории Переказ сюжету творів письменників.
Вы можете следить за ответами в этой записи через RSS 2.0 ленты.
Загрузка...